Олексій Порфирович Середа
15.12.12 19:43

Харківська міська спілка ветеранів Афганістану поздоровляє Військового комісара Харківського обласного військового комісаріату територіального управління "Північ" Сухопутних військ Збройних сил України, учасника бойових дій в Афганістані, кавалера ордена "За службу Вітчизні" та медалі "За бойові заслуги" полковника Олексія Порфировича Середу з врученням йому державної нагороди - медалі "За військову службу Україні", з нагоди 21-ї ршчниці Збройних Сил України!

Вручення відбувалися у генеральській залі Генерального Штабу ЗС України з рук Президента В.Ф. Януковича. (Підстава Указ Президента України № 931/96 від 30 листопада 2012 року. Даною нагородою заохочуються кращі військовослужбовці Збройних Сил України і військових формувань утворених відповідно до законодавства України, іншіх осіб за мужність і відвагу, самовіддані дії, виявлені у захисті державних інтересів України, зразкове виконання військового обов'язку).

 

Два гарячих роки життя захисника Вітчизни

День введення обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану військовий комісар Харківського обласного військкомату полковник Олексій Середа традиційно розпочне з вшанування пам'яті своїх бойових товаришів біля меморіальної стели "Афганський біль".
Як й минулими роками, він мовчки постоїть і згадає те, що так марно старається забути чи покласти далеко на полиці свої пам'яті.
…Тій війні Олексій Порфирович відав два роки своєї молодості. Його - "зеленого" лейтенанта і випускника Донецького вищого військово-політичного училища - направили в гарячу точку на п'ятнадцятий день після офіційного оголошення у засобах масової інформації про участь нашої армії у встановленні миру на території Демократичної Республіки Афганістан.
- Мені було 22 роки. Я тоді щойно одружився і увесь медовий місця пройшов у зборах до далекого відрядження. Про війну я знав лише з кінофільмів та книжок. Тому, страшно не було, а лише - зухвале бажання пізнати чогось нового. Пам'ятаю, як пишався тим фактом, що саме мене та кількох моїх товаришів по службі у військовій частині направили до Середньої Азії, - згадує він.
Лейтенанта Середу призначили на офіцерську посаду у окремій бригаді матеріального забезпечення 40-ї загальновійськової армії. До кола його обов'язків входило спорядження та супровід колон із вантажем, що підвозили до військових частин і підрозділів боєприпаси, пальне, харчі, тощо. Та, здавалося б, попри тиловий характер роботи, на спокійну службу сподіватися зовсім не приходилося. Адже, як відомо, автомобільні колони з військовим майном манили бойовиків легкою споживою через відсутність збройної охорони під час перевезення вантажів у перші місяці війни.
- Бувало, що по 30-40 машин не дораховувалися за одну поїздку. Хтось підривався на мінах, на когось нападали бандити. Іноді колони просто потрапляли під гірські завали. Приміром, за перший рік мого перебування там, із приблизно з усіх 3 тисяч автомобілів, що були на озброєнні нашої бригади, на бойові втрати ми списали понад 1200. У кожний рейс друзі проводжали нас, як у останню путь, а зустрічали - нібито декілька років не бачили. Саме там я й зрозумів, що таке справжня чоловіча дружба. На жаль, у мирний час таких відносин важко зустріти, - констатував офіцер.
На колесах окремої бригади матеріального забезпечення 40-ї загальновійськової армії, Олексій Порфирович проїхав усю далеку ісламську країну, куди направляли старші командири та де дислокувався його підрозділ. За його словами, пересічні афганці були здивовані великим скупченням військової та цивільної техніки, а також рівнем нашої цивілізації.
- На той час, у них йшов тисяча триста… якийсь там рік, - пригадав він. - Тому й розвиток суспільства, взаємовідносин і міркування були саме на рівні XIV століття. Пам'ятаю, як ми - офіцери та солдати роздавали цукерки, різні солодощі і консерви смуглявим діточкам. А ті за нашу доброту відповідали з акцентом - "Спасибі, товаришу. Давай, давай ще". Із жалю доводилося дивитися на жінок, які там зовсім не мають ніяких громадських прав. Втім, про це ми також старалися не думати.
З його слів, відносна тиша від мінометних обстрілів у Афгані тривала лише під час збору врожаю, коли моджахедам просто не було часу брати зброю до рук. А потім - із осінніми холодами, знову в небі лунала свинцева "музика", яка тривала до наступного короткого сезону польових робіт.
Про свої дворічні бойові дії полковник Середа не любить згадувати. Навіть, у розмові зі своїми двома вже дорослими синами, торкаючись наболілого, одразу ж намагається перевести бесіду на іншу суто цивільну тему. Проте, зі сміхом любить пригадувати свою адаптацію до спокійного життя, після повернення на Батьківщині з афганської війни.
- У перші тижні, я вночі ускакував з ліжка чи шукав під подушкою пістолет тільки через те, що дружина переверталася збоку на бік. А якось було ще цікавіше за це. Так, прогулюючись по вулиці у вихідний день, я почув якийсь хлопок. Отямився я вже у кюветі поруч з тротуаром, інстинктивно шукаючи на поясі кобуру. Пересічні перехожі аж застигли у непорозумінні. А, виявилося, що це просто вітер голосно зірвав стенд з оголошенням. Нічого не поробиш, від цієї звички довелося ще довго відвикати, а страшні сни (здихає) напевно вже ніколи не закінчаться, - розповів військовослужбовець.
За його словами, будь-яка війна чи військовий конфлікт залишає у душі людини певний відбиток. Приміром, чимало офіцерів після служби в гарячих точках одразу звільняються з лав армії. Хтось з них, нормально сприймає мирну дійсність, дехто шукає у бойових діях причини усіх своїх бід і негараздів. А бувають й такі, що без певного адреналіну в крові від боїв - просто не уявляють своє життя.
- Людина до всього звикає: і до доброго, і до поганого, - пояснює офіцер. - У нас були хлопці, які по два та, навіть, три рази побували в Афганістані. Здебільшого, це неодружені офіцери чи прапорщики, яким в СРСР бракувало людської теплоти чи відчуття ліктя вірного товариша. Дружба в Афгані була найміцнішою, бо перевірена, як кажуть, в екстремальних умовах.
Із сумом розповів офіцер й про те, що з року в рік у нашому суспільстві з'являються, такі собі, псевдо-афганці або такі, які, відсидівшись там у якомусь штабі, згодом свідомо роблять з себе героїв-розвідників. При цьому, щоразу такі особи примножуючи свої надумані перемоги, додаючи фантастики. До останніх, офіцер, як й більшість його побратимів, ставиться суто упереджено.
- Справжній воїн-афганець ніколи не стане вихвалятися подвигами чи відкрито казати про кількість вбитих ним живої сили противника. Про себе ж я завжди кажу, що просто виконував наказ і намагався служити по-совісті. Тому, свої бойові нагороди я дуже рідко одягаю. Друзі та рідні знають про мою участь у війні, а решті - це знати не обов'язково, - скромно зазначив він.
За усю свою понад 38-ми річну військову службу у Збройних Силах, саме той дворічний її період полковник Олексій Середа називає виконанням справжньої роботи захисника Вітчизни і одразу ж додає: "…не дай Бог нинішнім поколінням пізнати того, що я пережив і мирного неба усім над головою".
Можливо, більшість учасників бойових дій в Афганістані й мають рацію в тому, що ті страшні роки війни їм треба забути. Проте, це зовсім не підлягає забуттю для решти членів нашого суспільства, які знають про війну з кінофільмів чи книжок. Адже саме на їхніх подвигах, реальних біографіях й повинні зростати нові покоління захисників Вітчизни чи просто громадян з великої літери.
Вставка-Плашка З числа мешканців Харківщини до Демократичної Республіки Афганістан в період з 1979 по 1989 рік направлено понад 10 тисяч осіб. З них, понад півтори тисячі хлопців отримали серйозні поранення чи стали інвалідами, а 240 чоловік - загинули там під час виконання бойового завдання.

Підготував начальник РМЦ МОУ (м. Харків)
підполковник Дмитро Горбунов

 

DatsoGallery Ultimate


Осенняя в...
Осенняя в...

Статистика

Rambler's Top100