Заслужена нагорода
04.12.12 20:16

Нагорода для «мисливця за караванами»

На Слобожанщині у  приміщенні Генерального Консульства Російської Федерації у місті Харків нещодавно збиралися дипломати, довірені особи від Харківського губернатора, військовослужбовці та ветерани війни в Афганістані. Приводом для зібрання таких поважних людей стало вручення державної нагороди медалі «За бойові заслуги» старшому лейтенанту у відставці Віталію Д’яченку на підставі указу президії верховної ради СРСР, виданому 23 роки тому.

Поки офіційні особи виступали, щиро бажали здоров’я і щастя винуватцю урочистостей, сам Віталій скромно стояв з опушеними очами, згадуючи свою службу в Афганістані наприкінці 1980-х років…
Мені стало цікаво дізнатися про що міг замислитися в той момент воїн-інтернаціоналіст і я вирішив поспілкуватися з ним та його бойовими товаришами.
Віталій Володимирович корінний харків’янин і коли у 1981 році йому виповнилося 18 років отримав повістку у військкомат. Відмінне знання англійської, позитивна характеристика зі школи та перший розряд з боксу посприяли тому, що хлопця включили до особливої «афганської» команди. Проте у переддень поїздки до Середньої Азії, щось помінялося і призовника Д’яченка на 2 роки направили служити до іншої іноземної держави - Угорщини. Проте, не міг знати молодий солдат, що Афганістан ще посяде в його душі певне місце.
За час строкової служби у батальйоні охорони, до знань англійської мови, Віталій додав іншу – угорську, яку він вивчив у вільний час по книжках з дивізіонної бібліотеки.
Його схильністю до оволодіння іноземними мовами зацікавилися військові начальники. Тому навесні 1983 року разом зі штампом про демобілізацію він отримав направлення до Московського військового інституту міністерства оборони СРСР на факультет спеціальної пропаганди. У військовому виші він опанував декілька мов та діалектів, на яких говорять народи Афганістану та Пакистану.
Після четвертого курсу навчання в інституті, курсанта Д’яченка разом з іншими, переважно українцями, відправили на півроку стажуватися в Афганістан.
Фізично міцного хлопця, темним волоссям та ще й з досвідом перебування за кордоном одразу ж включили до складу розвідувально-диверсійної групи 22-ї окремої бригади спеціального призначення. Так він у якості перекладача на шість місяців став «мисливцем за караванами».
- Той період був, однозначно, найважчим у моєму житті, але, разом з тим, й найцікавішим. Це зараз я – дорослий чоловік усвідомлюю, що кожен день знаходження, так би мовити, у тилу ворога міг бути й останнім. Однак, сміливість, певна військова романтика та жага пригод від моїх товаришів назавжди передалася мені. У колективах розвідників чи спецпризначенців думати про погане просто заборонено, - загадує воїн-афганець.
Виконуючи бойові завдання, військовослужбовець у складі спеціальної групи надовго уходив в пустелі чи за горні перевали. Іноді на пошуки караванів душманів зі зброєю уходило до 10-15 діб. Доводилося діяти на чужій території, де підходи до шляхів вкривалися мінами. До того ж, кожен з місцевих мешканців, незалежно від статі і віку, бачив в них потенційних ворогів і тримав зв’язок з командирами банд-формувань.
За словами ветерана, один день у квітні 1987 року, коли вони знаходилися у засідці і чекали на автомобільну колону з переносними зенітно-ракетними комплексами, ветеран не забуде ніколи.
-  Із перевірених джерел, ми дізналися про точний маршрут каравану. Але через важливість вантажу, душмани відправили піший дозор із 30 чоловік, який просувався паралельно з дорогою. Звичайно ж, афганці знали місцевість краще за нас і, знайшовши нашу позицію, напали з тилу. Бій продовжувався не одну годину, я вів вогонь, спочатку з автомату, а потім, після поранення кулеметника, узявся за його зброю. У результаті такого протистояння, ми відбили ворожу атаку. При цьому, три моїх друга загинули просто на очах всієї групи. Караван же, який, одразу, змінив маршрут свого руху, знищила інша розвідувальна група нашого з’єднання, - із сумом пригадав він.
За час такого бойового «хрещення» в Афганістані, курсант-четвертокурсник прийняв участь у численних військових операціях, за які його товариші офіцери отримали заслужені нагороди. Проте, до нього командування бригади спецназу ставилося, як до тимчасового вояка зі статусом рядового солдата і забувало про заохочення. Сам же Віталій за півроку перейняв головну характерну рису розвідника – не хвалитися своїми подвигами і не скаржитися.
Другий раз на афганську віну Віталій Володимирович потрапив у серпні 1988 року молодим лейтенантом і зі знанням чотирьох іноземних мов.
В ці останні півроку перед виведенням радянських військ з ісламської республіки його завдання на посаді перекладача 109-го агітаційного загону політичного управління 40-ї армії полягало у роз’яснюванні місцевим мешканцям правомірності дій наших військ.
- Можливо, хтось скаже про мене, що, мовляв, прослужив у теплому місці при якомусь штабі. Та насправді все було не так. Коли наші поверталися додому то, за міжнародною домовленістю, віддавали зброю та техніку місцевим, а ті використовували її проти нас. Тому коли ми зі своїми листівками та гучномовцями заходили у міста та кишлаки, на нас чекала небезпека. Приміром, під час такої «штабної» роботи неподалік державного кордону 21 січня 1989 року, мій дуг Петро та ще один хлопець отримали важкі поранення, а дві ворожі кулі, призначені мені, влучили в бронежилет, - коротко розповів він.
Розповідаючи про той епізод служби, який стався за лічені дні до офіційного завершення війни, справжній офіцер-інтернаціоналіст трохи умовчав про увесь масштаб свого геройського вчинку. А от від його товаришів по Харківській міській спілці ветеранів війни в Афганістані, я дізнався про деякі підробці того дня. Адже саме за бойові заслуги, проявлені січневим днем 1989-ого його й удостоєно високої нагороди.
Виявляється, що коли група офіцерів-пропагандистів прибула в один кишлаків з метою роз’яснення про скорий вивід наших військ і відсутність загрози, там переховувалася банда ісламських фанатиків. Миротворчу делегацію, у складі якої були й жінки, душмани прийняли за розвідників. Зав’язалася вулична перестрілка. При цьому проти афганських автоматів, гранатометів та кулеметів були лише декілька табельних пістолетів.
В ході бою, бойовики змінили тактику і вирішили спробувати узяти наших вояків живими, аби потім використовувати, як рабів. Втім, у самий розпал конфлікту лейтенант Д’яченко, діючи лише ножем знищив кулеметний розрахунок та ще кількох стільців, що перекривали виїзд їхнього автомобіля. В цей момент йому й став в пригоді досвід «мисливця за караванами». Таким чином, на великій швидкості групі вдалося покинути населений пункт і, при цьому, всі залишилися живими.
Що ж дійсно є на чим замислитися та що пригадати учаснику двох тривалих поїздок до Афганістану, коли йому вручали медаль. 
Від тих же, воїнів-афганців я дізнався, що за такий подвиг людину, зазвичай, удостоюють ордена або, навіть, зірки Героя Радянського Союзу. Проте, про подібні випадки в останні місяці війни в Середній Азії широко замовчувалось, аби не засмучувати простий народ негативними повідомленнями у газетах. Тому, медаль «За бойові заслуги», на думку тодішніх військових начальників, краще за все підійшла для заохочення офіцера.
На моє логічне запитання: «Чому ж вручення нагороди затягнулося на довгі 23 роки?» ветерани розповіли, що коли вийшов указ про нагородження державною відзнакою, Віталій вже давно служив у Радянському Союзі.
Одразу після виведення Південного угрупування військ до Туркестанського військового округу, навесні 1989 року 40-у армію розформували. Віталій довго був за штатом, потім  його призначили на посаду, яка також потрапила під скорочення. Знову довелося відчути на собі певну непотрібність, знаходячись за штатом… В решті решт, він вирішив звільнитися у запас. За цей час подання на медаль довго їздило за ним, поки не загубилося десь у штабі військового округу.
Нещодавно воїни-афганці з Харкова розшукали в архівах міністерства оборони Російської Федерації документи про присудження медалі Віталію Д’яченку і розповіли про це герою. У відповідь, він попросив лише не турбуватися по цій справі. А коли ж державну нагороду дипломатичної поштою переправили з Москви на Слобожанщину, то довго відмовлявся йти на церемонію вручення.
Заслужену нагороду воїну-афганцю вручив консул Генерального Консульства Російської Федерації у місті Харків Віталій Богданов.
- Приємно бути на такому заході коли відновлюється історична і соціальна справедливість. Сподіваюсь, що у харківських ветеранів будуть інші позитивні результати у пошуковій роботі і мені доведеться знову вручати нагороди таким заслуженим людям. Бажаю винуватцю урочистостей здоров’я і родинного щастя, - зазначив Віталій Богданов.
Теплі слова привітання висловив й начальник Харківського військового гарнізону воїн-афганець полковник Олексій Середа.
- Як воїн-афганець щиро радий за свого бойового товариша. Цього року мені пощастило бути вже вдруге на вручені медалі «За бойові заслуги». Так, декілька місяців тому нагороду отримав майор у відставці Микола Смаль і Харківський обласний військкомат певною мірою посприяв цьому, - зауважив офіцер.
По завершенню церемонії вручення державної нагороди, старший лейтенант у відставці Віталій Д’яченко, не втримуючи хвилювання, подякував працівникам Генерального Консульства Російської Федерації у місті Харків та своїм побратимам по службі в Афганістані за таку увагу до його особи.
- Це моя перша і єдина нагорода за ту страшну війну. Першим, що я тепер зроблю, так піду до рідної Харківської школи № 119, куди мене вже запросили мої колишні викладачі, щойно дізнавшись про мою історію з медаллю. Я не буду розказувати школярам про жахіття війни і гибель людей, а лише спробую передати думки моїх товаришів, наше бажання відчути мира і спокою, тощо, - пообіцяв ветеран.

 


Фото автора та з архіву Віталія Д’яченка

під час вручення народи;

Кабул 1988 рік. Віталій Д’яченко (третій з ліва) разом з офіцерами 109-го агітаційного загону.

Дмитро Горбунов, Харків

 

DatsoGallery Ultimate


Урок муже...
Урок муже...

Статистика

Rambler's Top100